коли ми дорослішаємо. коли наші мрії розбиваються реальністю. коли ми втрачаємо віру в все що нас оточує. коли втрачаємо віру в все живе і не живе. коли наша свідомість починає розуміти що не все навколо рожеве як твоя дитяча ковдрочка.
коли більше самотність, ніж натовп. а навіть якщо і натовп, то самотніх пустих загублених душ. які тікають і не можуть втекти. які шукають і не можуть знайти. коли метушня безглузда. спокій!
приходить момент усвідомлення реальності. яку ми можемо усвідомити лише на тридцятій хвилині своєї смерті. коли від нас вимагають рішень яких ми не можемо прийняти. коли ми тікаємо в клуби щоб загубитись. коли п"ємо плючу воду щоб знайтись.

обнімаючи тебе, коли ти спиш, я знаю, що потрібно тікати ... але я залишаюсь ... 
і щоразу займаюсь саморуйнуванням своїх планет.

беручи чистий аркуш паперу, я пишу забутими словами. яких давно ніхто не ворушив. усвідомлення пронизує. усвідомлення реальності. кохання вичерпує термін придатності наших душ. можливо молодсть, юність, наша легка байдужість і дурість пришвидшує цей процес. ми лише миттєвості в рутині всесвіту. а поводимо себе наче королі часових безмеж, в країні пустих пісочних годинників. що буде з нами завтра? хто ми сьогодні? вирішувати нам! хоч пророками написана вже наша історія, ми можемо змінити все. в нас завжди є вибір. кохання вичерпує свій термін придатності. чи це знову своєрідна пастка цинічного суспільства. чому дві планети сходять з орбіт? чому рожевий світ руйнується через два роки, шість місяців і три з половиною дня? невже циніки праві? невже рожевого космосу не існує? а лише чорне полотно з яскравими блискітками? щоденне насильство мого мозку призводить до збоїв в системі, щось йде не так. змінюється маршрут. і як би ми не хотіли, сили тяжіння мало - ми летимо окремими орбітами. але знаєш зіркові карти не всі прочитані. не всі світи пізнані. не всі шляхи пройдені. ми щодня можемо міняти свої маршрути. якби серед нас небуло божевільних мрійників, то багато б небуло відкрито, створено. Нютону слава! за його тяжіння до землі, але ми маємо літати безкінечними просторами нашої галактики.
так чому кохання притрушується пилом і покривається імлою як фізичне тіло? не все можна пояснити фізика та хімія. не все можна вирахувати в  формулах і міліамперах. я просто поряд. ти лети зімною. але немає іскор між нами. відчувається прекрасна огидність блаженства з тобою. немає вогників в душі, які так яскраво світили раніше. ми вичерпали термін придатності кохання дешевими драмами і хвилинними істериками.
нептун залишається далекою холодною планетою. загубленою серед тисяч блискучих зірок. він не здається для тебе надто гарним і не приваблює своїм холодним світлом з середини. але попри свій холодний вигляд, нептун чекатиме свого супутника. відкриваючи тисячі галактик в собі.



     

людина насправді самотня тоді, коли губить сама себе - це як утопія, ніхто не допоможе, ніхто не спасе. коли мрії стікають по руках, просто витікають як вода, чорна вода, коли відчутно на кінчиках пальців свої мрії. неземне відчуття. його так легко втратити, легко загубити, відпустити, забути, розчаруватися в свому світі, розчаруватись в собі. коли руйнується все ти тоді починаєш замислюватись над суттю свого існування. задумуватись коли пусто, коли ніхто не гріє твої лодоні, як в романтичних піснях чи фільмах, коли пусто навкруги, пусто в тобі і ти не знаєш що з цим робити. всепоглинаюча чорна, з відблисками морального анонізму галактика поглинає тебе.
божевілля, страх, сум, печаль, жаль, спогади розривають судини в твоїй голві. нестерпний біль охоплює все тіло, і всі спроби боротись з цим марні, навіть більше, вони розривають тебе на тисячі шматочків, вони виривають з тебе все що жило в твому серці, в твоїй голові. інколи щоб перемогти потрібно здатись. коли тисячі людських слів вибивають здоровий глузд з твоєї голови, коли тисячі людських слів вибивають життя з твого тендітного тіла, коли стоїш і волосся як тисячі тонких змій огортають твою шию, коли дихальні шляхи не встигають переганяти повітря, коли серце вискакує з грудей - ти задихаєшся, коли океан в очах, коли душать мільйони слів...
...слова...гра слів, гра фраз, речень,поем і проз, придуманих, своїх, чужих, вкрадених, позичених, куплених, прочитаних, проданих, прожованих і виблюваних трбі прямо в душу.
вільна, нестерпна дика душа виривається з тебе. солодка, спокуслива, чорна, огидна, божевільна божевільність охоплює тебе.
слова...вони пусті. вони як сотні, тисячі, мільйони заточених ножів можуть встромити тобі на кілька хвилин, годин, ночей чи навіть днів. пару фраз міняють тебе, руйнують, лікують, формують. обережніть в словах - найбільша мудрість. не раньте того хто стоїть перед вами на колінах, хоч відстань падіння на землю мала, але інколи ця відстань в довжину життя.
життя яке витікає з твоїх рук, життя зустрівши не одну весну без сенсу, без мрій, без мети. коли по твох венах тече кров яка втрачає сенс, це як помирати заживо, коли згасаєш як свічка, коли усвідомлюєш що скоро все стане пустим і біль це останнє що ти відчуєш, охоплює страх.
слова...слова інших нещасних мертвих душ - фікція, затерта, витерта і нікому не потрібна.

біль, коли земля - не земля,  коли в небі останній вогник  погас, коли шукаєш вихід, коли шукаєш правильні дороги, дороги в яких вже немає сенсу, а є надія. є оманлива суть, брехливий сенс, фальшивий світ. коли ти ненавидиш себе за те що відпустив свою мрію, починаєш блукати засніженеми лабіринтами своєї душі, короткими, довгими, вузькими, широкими. коли на дворі весна а в тілі сніг, коли на вулиці літо а в душі лід,коли осінь а в голові великі айсберги розбитих думок, коли на вулиці зима і ти не відчуваєш холоду, коли ти втрачаєш себе, ти стаєш по-справжньому самотнім і з кожним подихом цього альпійського повітря все менше стає людей, слів, емоцій, почуттів. залишається лише надія на сцілення твоєї душі, надія яка можливо ніколи не виправдає себе, можливо музу душій моїй ніколи не зустріти і замете її лавина сліз та пустоти в якій так мило причаїлася печаль.